Вхід до
кабінету
×

02192, м.Київ
вул. Жмаченка, буд. 14

+380933202030 +380732687050 (дитячий садок)

Мовні засоби вираження релігійності у творчій палітрі Григора Тютюнника

У статті досліджено специфіку мовних засобів вираження релігійності українців у творчій палітрі Григора Тютюнника. Проаналізовано релігійну лексику як ознаку християнського світогляду письменника.  На матеріалі прозових творів автора з’ясовано семантико-стилістичні особливості конфесійних апелятивів і власних назв. Окреслено семантичний обсяг концепту Бог у новелістиці митця та особливості його вираження. Установлено функціонально-експресивну специфіку мовних засобів, використаних Григором Тютюнником для номінації конфесійних реалій. Спостережено, що Бог  для автора є носієм найвищих духовних ідеалів, моральної довершеності, справедливості. У розвідці описано також ті мовні засоби вираження релігійності, що свідчать про колоритність ідіостилю письменника: оказіоналізми, старослов’янізми, застарілі лексеми, фразеологічні звороти, цитати з Біблії і молитов.

Ключові слова: Григір Тютюнник, художня творчість, релігійність, засіб вираження, ідіостиль, Бог, конфесійний стиль, власна назва, апелятив.

Языковые средства выражения религиозности в творческой палитре Григора Тютюнника.

В статье исследована специфика языковых средств выражения религиозности украинцев в творческой палитре Григора Тютюнника. Проанализирована религиозная лексика как признак христианского мировоззрения писателя. На материале прозаических произведений автора выяснены семантико-стилистические особенности конфессиональных апеллятывов и собственных имен. Определены семантический объем концепта Бог в новеллистике художника и особенности его выражения. Установлено функционально-экспрессивную специфику языковых средств, использованных Григором Тютюнником для номинации конфессиональных реалий. Установлено, что Бог для автора является носителем высоких духовных идеалов, моральной совершенства, справедливости. В статье описаны также те языковые средства выражения религиозности, которые свидетельствуют об колоритности идиостиля писателя: окказионализмы, старославянизмы, устаревшие лексемы, фразеологические обороты, цитаты из Библии и молитв.

Ключевые слова: Григор Тютюнник, художественное творчество, религиозность, средство выражения, идиостиль, Бог, конфессиональный стиль, имя собственное, апеллятив.

Language means of expressing religiosity in creative palette Grigor Tyutyunnik.

The article deals with the specific language of Ukrainian religious expression in the creative palette Gregory Tyutyunnik. Analysis of religious vocabulary as a sign writer Christian worldview. On the material prose author clarifications semantic and stylistic features of religious apelyatyviv and proper names. Outlines the scope of the concept of semantic God in short stories and features his artist expression. Established functional and expressive specific language tools used by Gregory Tyutyunnik for nomination religious realities. Observations that God is the author of a carrier of the highest spiritual ideals of moral perfection and justice. In exploring described as those linguistic means of expression of religiosity, indicating the colors of idiostyle writer: occasionalism, staroslovyanizmy, old tokens phraseology phrases, quotations from the Bible and prayer.

Key words: Grigor Tyutyunnyk, arts, religion, means of expression, individual style, God, confessional style, proper name, apelyatyv.

 

Постановка проблеми та її зв’язок із важливими науковими завданнями. Відомо, що мова − невід’ємна частина духовної дійсності, окресленої етнолінгвальним кодом. Аналіз мови як сакрального явища спричинений не лише загальнонаціональними чинниками, які є досить специфічними, але й також потребою самої духовної структури людини й нації [9, с. 23]. Українському народові віддавна властива така особлива релігійність,  як «віра в Бога» [СУМ, Т. 8, с. 498.]. Адже саме вірування – одна з автохтонних рис нашої ментальності й культури. Ще з давніх часів наші предки натхненно прославляли Бога, Ісуса Христа, Богородицю та всіх святих.

Шістдесятники вперше за тоталітарної системи відкрито заговорили про художнє слово як вищий Господній дар, що диктує людині особливий стиль поведінки, впливає на її долю. Персонажі творів Григора Тютюнника у пошуках нових ціннісних орієнтацій постійно звертаються до вічних джерел духовності, найпотужнішими з яких є релігія  і віра. Це зумовлено тим, що етичні норми християнства були і є моральним підґрунтям виховання і формування світогляду українців. Рідна мова завжди черпала словесні багатства з духовної криниці християнського світовчення, творячи лексеми, що лягли в основу загальнолюдських цінностей.

Вивчення духовної і культурної спадщини українського народу  постійно цікавило дослідників. Це виразно проявляється у звичаях і віруваннях населення Полтавщини, бо саме на такому духовно-світоглядному ґрунті сформувався письменницький талант Григора Тютюнника. Епістолярна спадщина прозаїка свідчить, що митець ще в юності замислювався над  сутністю людської  екзистенції, осмислюючи   філософію християнських і духовних цінностей своєї нації. Уся його творчість пройнята ідеями християнської любові, співчуттям до трагічної долі рідної землі.

Невипадково в уста одного із своїх героїв письменник вкладає слова, які пояснюють його концепцію сакрально-духовного світосприйняття: «Ви коли-небудь Біблію читали? Від Матфея, від Луки? Пам’ятаєте: «Не єдиним хлібом живе людина»?.. Так от це якраз те, про що я вам кажу. В людини, крім тіла, є душа, розум і серце… Ви воювали…Згадайте: коли ви йшли в атаку, до вас приходило… Ну, як би вам сказати… Самозабуття? До бою ви думали: вернусь чи востаннє йду? І напевно – це абсолютно природно – боялися. А потім, коли рушили всі, плече в плече, ура в ура, ви думали про себе, про власну смерть? Ні! Ви бачили перед собою ВСІХ і були вже не собою, а краплиною всіх, а в кожному вашому товаришеві була краплина вас! Ви були одне ціле! Ви були тоді ЛЮДЬМИ ЛЮДЕЙ! Такими повинні бути ми, мислячі істоти, завжди. То брехня, що хтось один веде людей на подвиг. Брехня! Підняти – зможе. Повести – ні. Їх веде не один,  а ОДНЕ – самозречення одного в ім’я всіх і самозречення всіх в ім’я одного! От що означає Ісусів афоризм: «Не хлібом єдиним…».

«Жити в добрій приязні з небом і землею» ці слова із записника митця призначалися для повісті про Артема Безвіконного, так і недописаної. У них та релігія, до якої прийшов Григір Тютюнник у своєму самопізнанні, але що так і не стало надійним опертям його світобачення. «На кожного Авеля по три Каїни», так він характеризує тогочасну моральну атмосферу в Україні.

У творчій іпостасі письменника духовне життя українців тісно пов’язане зі сповідуванням Божих заповідей, читанням священних і церковних книг, виконанням культових обрядових дійств.

Як і для багатьох інших письменників-шістдесятників, віра для Григора Тютюнника – невичерпне джерело творчої енергії, що живить душу і спонукає до творчого пошуку. Саме через призму  християнських цінностей митець осмислює важливі для кожної людини питання морального вибору. У деяких новелах спостерігаємо зіставлення двох протилежних  типів моралі, один із яких оснований на глибокій вірі в Боже начало, інший – у всемогутність  більшовицької влади, що зумовлено очевидною ідеологічною ситуацією того часу, у якому жив і творив письменник.

Сучасні дослідники констатують, що «аналіз мови художніх творів є важливим чинником системного вивчення лексики, тому що кожний художній твір автора – це «картина світу» в індивідуально-авторському її відбитті. Ідеї, образи, картини – все це автор виражає мовними засобами. Сприймаючи  текст художнього твору, ми сприймаємо авторський задум, індивідуальне бачення світу, його уявлення про нашу дійсність. І через авторське бачення сприймаємо національно-мовну картину світу, що визначається національними традиціями, звичаями, віруваннями, особливостями світосприймання» [2, с. 123].

Аналіз останніх досліджень і публікацій проблеми.

У контексті лінгвостилістичних студій сьогодні актуальною залишається проблема наукового аналізу конфесійного пласту загальнонаціональної лексики на матеріалі художньої творчості, адже такі дослідження сприяють з’ясуванню мовно-культурного коду української держави. Незважаючи на несприятливу радянську політику та ідеологічну завісу, під якою довгий час перебувала Україна, а відповідно і художнє слово, сьогодні все ж фіксуємо посилення інтересу до вивчення різних аспектів конфесійного стилю і номінацій релігійних реалії у прозовій і поетичній творчості українських митців (наприклад, комплексні дослідження І. С. Грималовського [3], І. І. Дмитрів [4], Н. С. Звонок [5], А. А. Ковтуна [7], О. О. Тєлєжкіної [8] тощо).

Хоча  індивідуальний лінгвостиль Григора Тютюнника характеризується багатством лексики, синонімів, фразеологізмів, влучних і дотепних  висловів, адже, як відомо, він майстер художньої, передовсім словесної деталі, проте конфесійна (релігійна) лексична палітра творчості письменника-шістдесятника залишена поза увагою науковців. На нашу думку, якраз цей мовний пласт ідіостилю митця чи не найбільше цікавий і спонукає до евристичних пошуків. Студії, проведені на мовному матеріалі новелістики Гр. Тютюнника, стосувалися передовсім літературознавчих проблем художнього світосприйняття, тоді як лексичного потенціалу його творчого доробку торкалися лише побіжно.

Постановка мети й завдання дослідження. Мета наукової статті – дослідити специфіку мовних засобів вираження релігійності українців у творчій палітрі Григора Тютюнника. Реалізація мети зумовила виконання таких завдань: проаналізувати релігійну лексику як ознаку християнського світогляду письменника; з’ясувати семантико-стилістичні особливості конфесійних апелятивів і власних назв; окреслити семантичний обсяг концепту Бог у новелістиці митця; установити функціонально-експресивну специфіку мовних засобів, використаних Григором Тютюнником.

Матеріалом дослідження слугували художні тексти письменника, уміщені у виданні Тютюнник Г. Холодна м’ята: Оповідання, повісті,  твори для дітей / [Упоряд. і передм. П. П. Засенка] / Г. Тютюнник. – К. : Укр. письменник, 2009. – 843 с., передовсім його твори «Три зозулі з поклоном», «Зав’язь», «В сутінки», «Оддавали Катрю», «Холодна м’ята», «Син приїхав», «На згарищі», «Облога».

Виклад основного матеріалу дослідження. Дослідники зауважують, що образ Бога у Гр. Тютюнника постає “як частина народної релігії, етики, як величина, яка спрямовує людське життя  і яка розглядається у нерозривному зв’язку  з мораллю, совістю (совість – «страх перед богом»)» [5, с. 6].

Пласт релігійної лексики, який використовує Гр. Тютюнник, умовно можна поділити на дві групи: власні назви (Бог, Ісус Христос, Господь, Пресвята Богородиця, Біблія, Євангеліє, Покрова, Різдво) і загальні релігійно-культурні номінації (душа, хрест, свічка, церква, дзвони, крижмо, дух).  Релігійна онімна лексика охоплює широке коло лексичних одиниць, які характеризуються спільними семантичними рисами (передусім одиничністю позначуваних об’єктів) і належністю до спільного стильового поля: пор. Бог, Божечко, Отець, Господь, Син, Ісус Христос, Спас. Це спостерігаємо у такому уривку: «Свирид розкладав її між сторінками Євангелії  так, щоб знати потім, де яка валюта лежить: десятки – в розділі «Од Матфея», п’ятірки – «Од Луки», троячки – «Од Іоанна», карбованці – «Од Марка» [Тютюнник, с. 280].

Найбільш репрезентативною групою є теоніми, тобто імена на позначення Божих осіб. «Ментальною споконвічною рисою українців є відчуття Бога, особливого зв’язку з ним. Про це, зокрема, свідчить наша мова, словниковий склад якої включає велику кількість слів, які своєю семантикою та походженням пов’язані зі словом Бог» [10, с. 146].  У новелістичному мовленні письменника фіксуємо лексеми для реалізації концепту Бог у трьох його іпостасях: Бог, Божечко, Отець, Господь, Син, Ісус Христос, Спас. Наприклад: «Та коли б же я знала, коли б відала твою недугу,  то день і ніч собі в Бога її вимолювала б…» [Тютюнник, с. 359]; «О Божечко… зронила глухо, і в її голосі вчулося Устимові не стільки радості, як переляку» [Тютюнник, с. 344]; «Одверни, Господи, й заступи…» - благала бабуся шепотом» [Тютюнник, с. 470]; «Ти, Харитончику,  про тата краще нікому не розказуй, бо воно всякі люди на світі є: один пойме, інший одвернеться, ще й пальцем услід тицькатиме… Господь з ними…» [Тютюнник, с. 446]; «Ну, та Господь їй суддя» [Тютюнник, с. 489]; «Робіте, як казав Ісус Христос, те, що піп каже, та не робіте того, що піп робить…» [Тютюнник, с. 473]; «…очі засяяли такою вселюдською добротою, якою були обдаровані лише Христос та князь Мишкін» [Тютюнник, с. 684]; «…є  там правителі чи немає, вірять ті люди в Бога чи ні, а якщо вірять, то в котрого – Отця, Сина чи Святого Духа» [Тютюнник, с. 278]. Специфічною, на наш погляд, для ідіостилю митця є вживання локальної лексеми Спас у значенні Бог: «Упокой, Спасе» [Тютюнник, с. 169]. Приклади свідчать, що  Бог  для автора є носієм найвищих духовних ідеалів, моральної довершеності, справедливості.

Крім названих синонімічних відповідників лексеми Бог, спостерігаємо субстантивовані кореляти милосердний, милостивий: «І-і-і… куди ж ти, Господи наш милосердний,  дивишся, що не зглянешся…» [Тютюнник, с. 473];  «Авжеж люди, Господи милостивий, тут обкрадали і туди хочуть піти і там обкрасти» [Тютюнник, с. 413 ]. Як стверджують дослідники, «явище  субстантивації спричинене експресивністю символічністю та образністю конфесійного стилю» [1, с. 117].

Семантика лексеми Бог певним чином виявляється і в похідних словах. Варто звернути увагу на часте вживання присвійного прикметника божий, тобто той, що стосується Бога. Для посилення емоційного навантаження Г. Тютюнник вживає присвійні прикметники Ісусовим, Христовими, Божим: «Ця тітка з того поріддя, що торгувало колись Ісусовим волоссям» [Тютюнник, с. 696]; «Він зрозумів мене, закліпав вологими Христовими очима, засмутився і,  вхопивши плитку, поніс її у «передпокій» до розетки» [Тютюнник, с. 702]; «Кажуть, як батіг загубить,  то хрестом Божим нагрудним коняку поганяє, як налигачем. Хіба йому з Богом балакать?» [Тютюнник, с. 437]; «Кирило дивився собі під ноги,  тому я не бачив його очей, «Божого колодязя…» [Тютюнник, с. 464]; «Це перше діло – в очі дивитися,  у Божий колодязь зазирнути» [Тютюнник, с. 440]. Спостерігаємо дуже цікаве явище: присвійні прикметники із конфесійним значенням уживані в контексті з додатковими лексемами: Ісусове волосся, Христові очі тощо. Особливо часто у прозовому мовленні письменника фігурує конструкція Божий колодязь, яка, очевидно, має значно глибше смислове навантаження і свідчить про локальний характер релігійної лексеми, значення якої зрозуміле письменнику і тим, хто знайомий із колоритом зображеного покутського села.

Важливою ознакою мовного стилю Г. Тютюнника є насичення текстів вигуковими конструкціями,  вираженими номенами Боже, Господи, Боже мій, хай Бог милує, що мають велику силу зцілення: «З Богом!» [Тютюнник, с. 493]; «– Боже поможи [Тютюнник,  с. 325]; «Ох, Боже-Боже, живіт як не лусне, хай вам абищо…» [Тютюнник, с. 613]; «О Боже! Де ти це взяв?» [Тютюнник, с. 602]; «А сам, Господи, як павутиночка світишся…» [Тютюнник, с. 359]; «О Господи, Марку, Явтуше, дивіться ж бо пильніше!..» [Тютюнник, с. 506]; «О Бо-оже, то це він!» [Тютюнник, с. 257]; «Боже мій, Микито, друже…» [Тютюнник, с. 246]; «Хай Бог милує...» [Тютюнник, с. 219]. Такі мовні формули, де домінантою виступає лексема Бог, надзвичайно поширені у мовній практиці українського народу, що вказує на його самобутність та оригінальність.

Для зображення емоцій (подиву, відчаю, радості, страху, болю, байдужості) Гр. Тютюнник послуговується простими і розширеними вигуками-звертаннями, що мають паремійний контекст: Боже, Боже мій, Слава Богу, Бог з тобою, Боже тебе сохрани, Боже тебе борони, Бог з ними: «– Боже, Боже, де твоя воля! Дитина через  той клятий гвинт руки позбулася, а він отаке верзе» [Тютюнник, с. 142]; «І-і-і… Боже ж мій, Боже,  тринадцятеро годочків прожило,  а вкусило за двадцять…» [Тютюнник, с. 473];  «Ой Боже, хто це?! – скрикнула Кіндратівна й заголосила» [Тютюнник, с. 518–519]; «Слава Богу! – зраділа. – Охолонув лобик» [Тютюнник, с. 570]; «Що ти,  сину, кажеш, Бог з тобою!.. – злякалась бабуся й заплакала» [Тютюнник, с. 505]; «Ото не займи, гляди, нічого воєнного, як знайдеш, Боже тебе сохрани…» [Тютюнник, с. 441]; «Боже тебе борони! Чуй не чуй, бач не бач, а мовчи» [Тютюнник, с. 490]; «Я намагався уявити собі, які в  собаки очі, коли він  виє,  але не міг і питався бабусю: «Смутні, дитино, Бог з ними, – одказувала вона і крадькома хрестила мене» [Тютюнник, с. 482].

Релігійність українців проявляється також у конструкціях, в основі яких семантика  віри  та сподівання на Божу милість. Це прості ускладнені речення із такими вставними словосполученнями, більшість із яких наближені до фразем: не дай Бог, дай тобі Боже, хай Бог милує, бодай, Бог дасть, дасть Бог: «…щоб, не дай Бог, бійки не завели…» [Тютюнник, с. 224]; «– Спасибі, дитино, дай тобі Боже діждатися мужа чи брата» [Тютюнник, с. 557]; «… вже з Оляни як вродливка, то хай Бог милує…» [Тютюнник, с. 348]; «Адже ж і він колись буде пенсіонером, бодай його не діждати» [Тютюнник, с. 697]; «– Бог дасть, – утішала тітка Оляну, – перемежениться» [Тютюнник, с. 348]; «Нічого, Харитоне, дасть Бог, виростеш і без баби» [Тютюнник, с. 437]. Вставний компонент «слава Богу» має в собі значення подяки Всевишньому: «Радію, думаю: слава Богу,  минулося» [Тютюнник, с. 458]; «І одразу пересердилася,  сказала з полегкістю: – Ну, слава Богу [Тютюнник, с. 586].

Молитви та сповіді героїв Григора Тютюнника, а також прохання до Бога виражені вербативами простити гріхи, помилувати, благословити, заступити: «Ох, Господи, прости нас, грішних…» [Тютюнник, с. 437]; «А само ж,  прости Господи, матню набік носило…» [Тютюнник, с. 80]; «Виє, прости Господи, як собака на пожежу…» [Тютюнник, с. 518]; «Чуєш, Господи, благослови, – ще раз кажуть мати і починають нашіптувати притчу» [Тютюнник, с. 120];    «…бабуся часто розказувала про те «страховіття» якимось здавленим шепотом, а скінчивши розповідь,  ревно хрестилася до ікони й просила: «Одверни нас, Господи, й заступи» [Тютюнник, с. 467].

Подяка Всевишньому оформлена в текстах вітальними формулами, наприклад: «Колись казано: Боже поможи» [Тютюнник, с. 331]; «Підійди ближче, скажи: «Господи,  поможи в час добрий» [Тютюнник, с. 440]; «– Добрий вечір, з Святвечором…» [Тютюнник, с. 410]. Приклади свідчать, що   всі номінативні варіанти у ставленні до Бога в Г. Тютюнника зберігають сакральний зв’язок із біблійним сюжетом: розкриттям мотивів любові, страждання, очищення від гріхів.

У творчості Г. Тютюнника спостерігаємо неодноразове вживання фразеологічної лексеми їй-богу ‘уживається для підтвердження чого-небудь, запевнення в чомусь’ [СУМ, Т. 4, с. 60]: «Переказати не перекажу, бо слів таких, як ти, не знаю, однак тямлю, їй-богу, тямлю, чого ж!» [Тютюнник, с. 161]; «Щось у вас таки неодмінно зявиться. Їй-богу [Тютюнник, с. 660]; «Їй-богу, не брешу» [Тютюнник, с. 272]; «Тільки ти, Павлушо, не обижайся, я по-дружеськи... – і засміявся хрипко –  їй-богу, не брешу! А тепер диви: пан, хамаршельда! Ні, скажи хоч ти, бо він не хоче, на чому він латається, га?» [Тютюнник, с. 557].

Важливе місце в художніх текстах митець відводить Божій Матері, яка в усі часи була «уособленням духовної чистоти, великої материнської любові, її образ надихав митців слова» [6, с. 152]. Не дивно, що малий герой повісті «Облога» Г. Тютюнника з усіх образів, що були на покутті, найбільше запам’ятав саме Божу Матір, адже вона  в уявленні українського народу оберігала малих дітей: «Бабусю згадую, пасьбу, хату нашу з образами на покуттях – мені чомусь найдужче запам’яталася Федорівська Пресвята Богородиця з лагідними очима й Дитиною на руках» [Тютюнник, с. 436]. Якісний прикметник вищого ступеня порівняння Пресвятая з давнім префіксом пре-, який вказує на найвищу міру ознаки. Субстантивувавшись, цей прикметник тепер позначає лише одну назву особи жіночої статі – Матір Божу. Зауважимо, що номінована лексема має ще й додаткове окреслення – Федорівська.

У мовній картині творчості Г. Тютюнника побутують також релігійні апелятиви, що виконують не менш важливе експресивно-функціональне навантаження для формування конфесійних рис ідіостилю митця. Варто акцентувати увагу на лексемах, які супроводжують традиційні обряди християнства.

  Серед найменувань служителів культу автор вживає такі номени: отець (титул  служителів культу); батюшка, піп (звання у православній церкві,  середнє між єпископом і дияконом). Наприклад: «– От-так, – вдоволено прогув отець» [Тютюнник, с. 261]: «– Казав покійний батюшка Терлецький: не суди ближнього,  а ушедшего й поготів» [Тютюнник, с. 169]; «Ховали Маркіяна в полудень – без  музики, ховали і без попа…» [Тютюнник, с. 165]; «в Покрівське просто додому до батюшки і що Рита на це пристала» [Тютюнник, с. 258]. Лексеми піп і батюшка мають розмовний характер і вживається з емоційним забарвленням. Поодиноко фіксуємо розмовну лексему для номінації особи жіночої статі матушка ‘дружина священика; паніматка’ [СУМ, Т. 4, с. 653.]: «– А як матушку попросить? Може б, вона... Бо ми ж у такий світ забилися... Уважте вже, святий отче, – заблагала Дзякунка» [Тютюнник, с. 258].

Серед номенів на позначення осіб у конфесійному стилі в новелі письменника використано старослов’янізм младенець: «– Оттак, – вдоволено прогув отець. –  Просто і красиво. Звичаї предків своїх треба знати. –  І звернувся вже до Дзякунки: –  Хто ж буде младенця держати?» [Тютюнник, с. 258].

Для виразного відтворення всіх особливостей церковних обрядів варто виокремити й найменування одягу священників, частин їх убрання: ряса ‘верхній довгий одяг у талію з широкими рукавами у православного духовенства’ [СУМ, Т. 8, с. 925]; підрясник ‘довгий одяг священнослужителя, поверх якого надягається ряса’ [СУМ, Т. 6, с. 495]; єпитрахиль ‘частина культового одягу священика у вигляді довгої смуги, що надягається на шию’ [Тютюнник, с. 234], наприклад: «Він стояв на ґанку в хромових офіцерських  чоботях та новій, либонь, недільній рясі, сипав курям пшеницю з коряка і рокотав басом…» [Тютюнник, с. 260]; «Хвацько, як те роблять парубки, одкинув полу заношеного підрясника, дістав з кишені пом’яту, видно,  вже давно скручену  цигарку і,  прислинивши її, закурив» [Тютюнник, с. 474]; «Незабаром батюшка повернувся й зодяг єпитрахиль, що тьмяно сіяла сріблом та золотом, і у світлиці стало ще урочистіше» [Тютюнник, с. 262].

         Серед номенів із релігійною семантикою, пов’язаних із здійсненням конфесійних обрядів, виокремлюємо:

лексеми  на позначення культових споруд чи їх частин«Ходила аж в Опішнє, бо нашої церкви отож немає: половину люди розтягли, а з другої сільбуд зробили» [Тютюнник, с. 437]; «– Тепер чекайте, шановна Лідіє Костянтинівно, розвитку інтриги! – кажу я собі, одчиняю навстіж  своє величезне, як царські врата в Володимирському соборі, і роблю двадцятихвилинну солдатську зарядку з  шістнадцяти комплексів» [Тютюнник, с. 670–671]; «…Сонце вже, мабуть, заходило, бо хрести на Андріївській церкві жовтогаряче засяяли,  а латка води у Дніпрі, яку мені видно з вікна крізь безлисту ще берестову гілку, зробилася густо-синьою – то впала на неї тінь од круч» [Тютюнник, с. 705]; «На церкві вдарило у дзвони. Бем… бем… бем…» [Тютюнник, с. 468];

–  найменування різноманітних предметів для проведення християнського обряду: ікона || образ ‘живописне, мозаїчне або рельєфне зображення Бога або святого, якому поклоняються віруючі’ [СУМ Т. 4, с. 16]; кадило ‘металевий посуд на довгих  ланцюжках із прорізною накривкою для куріння ладаном під час відправи православного культу’ [СУМ, Т. 4, с. 68]; олива ‘нижчий ґатунок олії, який добувається з плодів цього дерева гарячим пресуванням і використовується для освітлення (перев. у лампадах), для змащування чого-небудь і т. ін.’ [СУМ, Т. 5, с. 688]; крижмо  ‘полотно  або інша тканина, у яку сповивають дитину хрещені батьки після обряду хрещення’ [СУМ Т. 4, с. 343]; лампадка ‘наповнена оливою невелика досудина з ґнотом, яку заплюють перед іконами’ [СУМ, Т. 4, с. 422]; пор.: «Бас його приглушено рокотав до ікон і то гучнішав,  то спадав до проникливого шепоту; час від часу він хрестився тричі,  пружно та замашно (тоді хрестилася й матушка) і вклонявся іконам – самою головою, як розбалуваний увагою публіки актор» [Тютюнник, с. 262]; «У світлиці, завішаній образами  – в рушниках і без них, стояла півсутінь, бо віконниці од сонячного боку було зачинено, на покутті тихо горіла лампадка, і пахло пирогами з капустою» [Тютюнник, с. 261].  «Потім, ідучи попід тинами, я чув, як баби говорили про нього в гурті: «Хіба це батюшка? Осьо тьху! Махає кадилом, як шаблею» [Тютюнник, с. 474]; «У світлиці запахло оливою» [Тютюнник, с. 262]; «Попробував пальцем воду, зняв миску й поставив її на стілець, ближче до покуття. – Крижмо є? – спитав, ідучи до дверей, що вели, мабуть, на кухню, де побрязкував посуд» [Тютюнник, с. 261]; «Борко, голенький, загорнутий лише в ситець – «крижмо», - вп’явся опуклими оченятами в лампадку, посміхався і вказував на неї пальцем» [Тютюнник, с. 262]; свічка ‘паличка воску, лою, стеарину з гнотом усередині, яку використовують для освітлення’ [СУМ Т. 9, с. 97]: «Свічки на столі тихо горіли, поблимували, як хтось одчиняв двері до світлиці, опливали гарячим воском», Свічки одразу ж погасли, зате калина леліла в сонячному промінні, як весільне знамено [Тютюнник, с. 258];

        – назви релігійних обрядів: хрестини ‘релігійний обряд, який відправляють над новонародженим чи дорослим на знак прилучення їх до християнської церкви’ [СУМ, Т.11, с. 140]; поминки ‘обрядовий обід за упокій померлого після похорону або в день річниці його смерті’ [СУМ Т. 7, с. 121]; проводи : «Ходім швиденько до автобуса, бо пече так, що ще й м’ясо пропахне, то будуть нам хрестини» [Тютюнник, с. 263]; «Завтра дасть Бог неділю, подамося в Опішнє або Покровське й похрестимо» [Тютюнник, с. 257]; «– Та щоб  поминала, гляди. Там є за що» [Тютюнник, с. 281]; «Ти святу муку сієш – і в добро, і в недобро: на хрестини й на поминки, на весілля й на минини…» [Тютюнник, с. 120]; «Був колись на кладовищі на Проводи – нікогісінько» [Тютюнник, с. 252].

         – номінації церковних свят: «За інших обставин Антін, звичайно, нагримав на дружину або сказав так6 «Ану не гавкать!» – але сьогодні, як бувало на Святвечір, лайка не йшла йому на язик» [Тютюнник, с. 78]; «Щоправда, отам відразу по війні одважився був понести дядькові вечерю на Різдво» [Тютюнник, с. 409];  «– Нічого! Дасть Бог, обізвуться… – І поквапливо додала: – Таки ж вітряно сьогодні, буде як на Покрову» [Тютюнник, с. 487]; Спочатку прокинулися більма – невеликі, з макове зерня,  потім почали рости, щодень потрохи затуляючи від баби річку, луки й околиці Княжої Слободи,  котрі стара вечорами, на заході сонця, любила розглядати з-під долоні, впізнаючи здалеку старовинні, з плетеними бовдурами хати своїх однолітків, до кого ходила, доки була прудкішою, на храм,  празникувати або й так  собі на одвідини» [Тютюнник, с. 178];  «Якось у неділю, на храмний день, назмітала Стеха сякого-такого борошна, стулила з чим придумала жаровню пирогів: кілька з макушкою та калиною, кілька з квасолею» [Тютюнник, с. 175]; «Діло восени було, десь отак після Спасівки» [Тютюнник, с. 170].

До лексики, вживаної Г. Тютюнником, що пов’язана з богослужінням, належать і номени, засвідчені спорадично, проте з потужним функціональним навантаженням: молитва ‘дія за значенням молитися, моління’ [СУМ, Т. 4, с. 783]: «Баби наввипередки радили їхати в Покровське: там батюшка молодий,  має добрий бас і молитву читає всю» [Тютюнник, с. 262]; янгол ‘у релігійному культі – надприродна істота,  посланець, вісник Бога’ [СУМ, Т. 1, с. 44]: «–Еге ж, за десятку можна і в янгола обернутися» [Тютюнник, с. 263]; гріх ‘те, що суперечить Богові, порушення релігійно-моральних догм, настанов’ [СУМ, Т. 2, с. 171]: «Це буває і з нами, грішними» [Тютюнник, с. 483]. Прикметник грішний виступає тут як постійний епітет і означає визнання власних помилок; півча ‘жінка з церковного хору’ [СУМ, Т. 6, с. 389]: «Нема зараз путніх попів. Музики теж не треба. Півча хай співає…» [Тютюнник, с. 282].

Ще одним важливим атрибутом християнського світогляду є лексема хрест ‘предмет і символ культу християнської релігії, який являє собою стрижень з однією або кількома поперечками у верхній половині (за євангельською легендою, на стовпі з перехрестям був розіп'ятий Христос)’ [СУМ, Т. 11, с. 139]. Символ хреста у творчості письменника-шістдесятника набув таких значень,  зреалізованих у відповідних мовних контекстах:

–  молитовний жест християн – «Коли Климко вже вийшов на ґанок, вона догнала його з шістьма сухарями у фартусі, швидко, дрібно перехрестила перед самими очима і прошепотіла щось сама собі тонкими сердитими губами» [Тютюнник, с. 538]; «– Ти щасливий, багатий, уторгував за свинку, не поскупись на те, що правду скажу. Я не циганка,  а сербіянка, ось тобі хрест – їй-богу!..» [Тютюнник, с. 212];

– символ культової споруди – «Прокидаюся я щосуботи од сонця й золота, що, здається, тече крізь вікно з недавно позолочених хрестів на Андріївській церкві. Я дивлюся на хрести й уявляю  собі, куди сягала їхня тінь, коли сонце тільки-но зійшло» [Тютюнник, с. 644];

–  символ залучення людини до християнської віри – «– О Бо-оже,  то це він у вас нехрещений і живе?» [Тютюнник, с. 257];

  • символ, що означає відступництво, зречення віри – «Не годиться, щоб воно нехристом росло» [Тютюнник, с. 257].
  • символ правдивості й дотримання обіцяного: «Ні-ні-ні, дядечку! - аж похлинається від щирості Марфа. - Ось вам хрест святий!» [Тютюнник, с. 278].

Важливим складником художнього ідіостилю письменника є абстрактні релігійні лексеми. Однією з найважливіших і найзагадковіших категорій християнського світу є душа. Ще з давніх дохристиянських часів людина вірила в те, що, крім тіла (фізичної оболонки), існує дух, душа ‘за релігійними уявленнями – безсмертна нематеріальна основа в людині, що становить суть її життя, є джерелом психічних явищ і відрізняв її від тварини’ [СУМ, Т. 2, с. 145], пор.: «Десь тут коло мене ходить Марфина душа нещасна» [Тютюнник, с. 285].

Вустами одного із своїх героїв Григір Тютюнник пояснює феномен української душі, але не як  внутрішній психічний стан людини, з її настроями, переживаннями та почуттями, а як символ національного єднання: «Їгор підхопився, вихопився з-під бантини кілька стебел деревію, надломив одне. – Чим  пахне? Деревієм! А це? А це? Теж. От таким повинен бути народ! Єдиний дух, душа в душу» [Тютюнник, с. 162].

Відгуки релігійності українського народу проявляються і в уживаних письменником застарілих мовних  сталих зворотах із лексемою душа + порядкові чи  кількісні числівники, наприклад: «Беріть десять душ – і на дорогу» [Тютюнник, с. 643]; «В нього й зараз шість душ» [Тютюнник, с. 272].

Як відомо, для   християн особливо сакральними були числа три, сім, дванадцять, тому й не дивно, що у новелах та повістях  письменника найчастіше фіксуємо вживання саме цих числівників: «Після доброї чарки,  випитої до свіжини, Кузьма розчулився, разів зо три бажав Катрі, щоб їй за чоловіком жилося «як з гори котилося», щоб дітей «навела» багатенько та не забувала батька з матір’ю в «чужім, дальокім краю: Кузьмі здавалося, що Донбас за морями десь та за горами високими» [Тютюнник, с. 219]; «– Та є душ семеро» [Тютюнник, с. 418] «Дванадцять, найдрібніших, він спік, їв помаленьку, вмочаючи в коробочку з сіллю: помаленьку – щоб довше, та й живіт не заболить» [Тютюнник, с. 540]. Спостерігаємо підсвідомий художній потяг до сакральних чисел, що увійшов у ментальність українців від предків, і це акумулювалося в мові Г. Тютюнника.

Інколи для емоційного підсилення автор вживає лексему святий (і похідні від неї) ‘пов'язаний з релігією, Богом, наділений божественною силою’ [СУМ Т, 9, с.101]. У творчості Григора Тютюнника ця лексема вживається: як постійний епітет до слів, пов’язаних із місцями чи предметами культового поклоніння: «Ні-ні-ні, дядечку! – аж похлинається від щирості Марфа. – Ось вам хрест святий [Тютюнник, с.390]; як знак особливої шани чи поваги: «Уважте вже, святий отче, – заблагала Дзякуниха» [Тютюнник, с. 261]; як ознака найвищої достовірності: «Скажи ж мені святу правду» [Тютюнник, с. 120]; як постійний епітет до реалій свят, визначених християнською релігією: «Діти заходилися їсти – повільно, ощадливо, смакуючи святкове їство» [Тютюнник, с. 175].

Своєрідними є лексеми на позначення потойбіччя:  « – На часточку, батюшка, запишете Микиту, Марфу і новопреставленого Мефодія. – Гаразд, – пообіцяв молодик, навіть не пробуючи запам'ятати імена усопших [Тютюнник, с. 266].

Поодиноко побутують лексеми чорт, мара на позначення язичницьких, міфічних  істот як заперечення християнського світу, що найчастіше уособлюють зло і негації: «- Ні, це не я, - озивається вона і потихеньку сміється.- Це - мара...»; «бо то дівка з тієї куряви, що чорти на дорогах крутять! - Просто в неї міцний характер,- кажу спокійно, аби швидше виприснути з дому. - Еге ж,- бубонять,- і тюрма міцна, та чорт їй рад...» [Тютюнник, с178]; «І перед кожним полюванням він собі очі вовчою жовчю маже - тоді видно чорт  куди...» [Тютюнник, с255].

Оригінального звучання у мовній палітрі письменника набули архаїзми, цитати з Біблії та молитви, які свідчать про глибоку релігійність автора, його обізнаність із конфесійними реаліями: «– То ти, значить, яко наг, яко благ, яко нєт нічого?» [Тютюнник, с. 474]; «Жона – да убоїться мужа!» [Тютюнник, с. 128]; «Розпутниця окаянна!» [Тютюнник, с. 466]; «Та ось батюшка вмовк, узяв зі столика ножиці й вистриг у Борковому чубчикові хрестик, промовляючи: «Во ім'я отця, і сина, і святаго духа». Тоді вмісив пучку рудого волосся у віск і вкинув у миску з водою. Матушка розгорнула Борка, подала голенького на руки батюшці, і він умочив його ноженятами в воду – раз, вдруге і втретє, примовляючи через паузи: «Во ім'я отця... і сина... і святаго духа. Амінь» [Тютюнник, с. 262].

Висновки. Отже, проаналізувавши засоби вираження релігійності в художній тканині мовотворчості Гр. Тютюнника, встановлено, що ідіолект письменника відображає особливості українського повсякденного мовлення, в основі якого – глибока віра, богошанування, народна мудрість, милосердя й любов до ближнього. Зафіксовані й прокоментовані, описані насамперед лексико-фразеологічні мовні конструкції, що відбивають релігійність українців, доповнюють духовну скарбницю нашого народу. Спостережено, що в мовотворчості автора широко представлено лексеми й фразеологічні одиниці,  пов’язані з найменуваннями Божих осіб, а звернення персонажів у своїх молитвах уголос і про себе, тобто подумки, до Господа, Матері Божої містять сильний психологічний заряд, який експлікує потужний експресивний потенціал світобачення й мовомислення автора.

Список використаних джерел

СУМ – Словник української мови : в 11-ти т. / [заг. ред. І. К. Білодіда]. – К : Наук. думка, 1970–1980.

Тютюнник – Тютюнник Г. Холодна м’ята: Оповідання, повісті,  твори для дітей / [Упоряд. і передм. П. П. Засенка] / Г. Тютюнник. – К. : Укр. письменник, 2009. – 843 с.

 

Список використаної літератури

  1. Антонів О. Особливості субстантивантів у системі богословської лексики О. Антонів // Християнство й українська мова : матеріали наук. конф. (Київ 5–6 жовтня 2000 р.). – Львів [б. в.], 2000. – С. 111–117.
  2. Біблія і культура : зб. наук. статей / [За ред. А. Є. Нямцу]. – Чернівці : Рута, 2000. – Вип. 2. – 213 с.
  3. Грималовський І. С. Мова української духовної поезії ХVІІІ – початку ХІХ століття : автореф. дис. … канд. філол. наук : спец. 10.02.01 «Українська мова» / І. С. Грималовський / Чернівец. нац. ун-ет ім. Ю. Федьковича. – Чернівці, 2006. – 20 с.
  4. Дмитрів І. І. Християнська символіка у поезії католицьких письменників Західної України міжвоєнного періоду ХХ століття : автореф. дис. … канд. філол. наук : спец. 10.01.01. «Українська літератра» / І. І. Дмитрів / Дрогобиц. держ. пед. ун-т ім. Івана Франка. – Львів, 2007. – 20 с.
  5. Звонок Н. С. Релігійний аспект духовних пошуків (на матеріалах української та російської художньої літератури 60– 80-х років) : автореф. дис. … канд. філос. наук : 09.00.11 «Релігієзнавство» / Н. С. Звонок / НАН України ; Ін-т філософії ім. Г. С. Сковороди. – К., 1999. – 19 с.
  6. Коваль А. П. Спочатку було Слово: Крилаті вислови біблійного походження в українській мові / А. П. Коваль. – К. : Либідь, 2001. – 312 с.
  7. Ковтун А. А. Інноваційні процеси в церковно-релігійній лексиці (на матеріалі української прози XX ст.) : дис. … канд. філол. наук : спец. 10.02.01. «Українська мова» / А. А. Ковтун / Чернівец. нац. ун-ет ім. Юрія Федьковича. – Івано-Франківськ, 2006. – 274 с.
  8. Тєлєжкіна О. О. Конфесійна лексика в поетичному потрактуванні Дмитра Павличка / О. О. Тєлєжкіна // Лінгвістика : зб. наук. праць. – Луганськ : ДЗ «ЛНУ ім. Т. Шевченка», 2012. – № 1(25). – Ч ІІ. – 93–98.
  9. Федик О. Мова як духовний адекват дійсності / О. Федик. – Львів : Місіонер, 2000. – С. 23–29.
  10. Федонюк В. З історії розвитку християнської лексики / В. Федонюк // Сучасна українська богословська термінологія: від історичних традицій до нових концепцій : матеріали Всеукр. наук. конф. (Львів, 13–15 травня 1998 р.) – Львів [б. в.], 1998. – С. 146–152.

Музиченко Н. І.

Спасибо!

Мы свяжемся с Вами в ближайшее время

Ми використовуємо файли cookie для того, щоб забезпечити оптимальне використання та функціональність сайту. Натиснувши кнопку «Я згоден», ви підтверджуєте, що погоджуєтесь використовувати файли cookie згідно нашої Політики конфіденційності

×
Стань учнем I-School вже зараз!