26.03.2024
Вшануймо героїв Крут
Славними рядками в нашу історію вписано героїчний подвиг юнаків на станції Крути 29 січня 1918 року. Мужні герої-студенти загинули, боронячи рідний Київ. Ось як про цю трагічну сторінку української історії написав поет Павло Тичина у поезії «Пам’яті тридцяти»:
На Аскольдовій могилі
Поховали їх —
Тридцять мучнів українців,
Славних, молодих…
На Аскольдовій могилі
Український цвіт! —
По кривавій по дорозі
Нам іти у світ…
А чи знаєте ви, дорога моя шкільна родино, що бій під Крутами мав продовження на Київщині? Саме на околиці мого рідного села Літки (Броварський район, Київська область) через три дні — 2 лютого 1918 року відбувся ще один героїчний бій воїнів армії Української Народної Республіки, які обороняли Київ від більшовиків Муравйова.
Літківці довгий час не знали правди про бій у 1918 році на околиці села. На жаль, радянська влада робила все можливе, щоб стерти з людської пам’яті героїчний вчинок наших із вами земляків.
Аж ось у 1965 році екскаваторник Іван Микитась навантажував будівельний кар’єрний пісок. І раптом наткнувся на людські кістки й рештки напівзотлілого військового спорядження. Роботи вмить були припинені. Чутка про подію облетіла село. Старші люди згадали, що на цьому місці колись були поховані українські вояки, закатовані більшовиками–муравйовцями у січні 1918 року. Але з клубка подій далеких років важко було чітко визначити, до яких формувань вони належали, скільки часу перебували в Літках, які мали імена. Разом із старшими людьми час забрав багато спогадів. Тим паче люди тоді більше мовчали, ніж говорили. Лише з приходом української незалежності у 1992 році коли молодь активніше зацікавилася історією краю, а старші люди стали трохи менше боятися, прояснилися обставини бою і поховання полеглих.
Ось що розповів про бій у Літках в інтерв’ю часопису «Воєнна історія» доктор історичних наук, професор Володимир Улянич: «Бій у селі Літки безпосередньо пов’язаний з подіями у Крутах. Мешканці Літок з покоління в покоління передавали спогади, хоча це було небезпечно, про те, я
к наприкінці січня, на початку лютого до села увійшов невеликий загін молодих українських вояків. Літківці охоче їх прийняли і розмістили по хатах, бо на вулиці лютував мороз.
Моя версія така, що це були юнаки з першої сотні юнацької школи ім. Б. Хмельницького, які за розпорядженням Аверкія Гончаренка залишилася прикривати відхід підрозділів до ешелонів. У метушні відступу ніхто не зауважив їх відсутності, або ж вважали полеглими. У спогадах, на жаль, ніде немає даних про це.
Отже, найвірогідніше, в ніч з 29 на 30 січня вони вирушили пішки до Києва через Семиполки. 2 лютого у селі Літки юнаків, а їх, як вважають, було 24 вояки, наздогнали муравйовські переслідувачі. Вояки чинили впертий опір, але сили були нерівні. В бою більшість юнаків загинула, а трьом, захопленим в полон, муравйовці відрубали голови. Мешканці села поховали героїв у могилі на околиці села, що має назву Дарниця. Радянська влада робила все, щоб вибити з пам’яті односельців спогади про бій у Літках і про загиблих юнаків. Але це їм не вдалося. Місцеві патріоти-сміливці неодноразово поновлювали могилу і хрест на ній, але більшовицькі вандали знову і знову нищили її» (Часопис "Воєнна історія" №1, 2008).
Як згадує 87–річний очевидець (на момент збирання свідчень) тих подій Петро Михайлович Юрченко «…загін більшовиків–муравйовців напав на Літки несподівано, з–під лісу, через кілька днів після бою в Крутах. Двоє братів з кулеметом «Максим» розташувалися на пагорбі за містком і відстрілювалися від окупантів. Удень атаку було відбито. Але на ранок більшовики з боєм захопили село. «Я вже величенький був, усе розумів, — розповідає Петро Юрченко. — Біжу, мороз такий, а метрів за 50 від містка — калюжа крові. Біля стовпа — застрелений петлюрівець, босий, а на ньому шикарні брюки… Взагалі одежа на них була нова, аж блищала. На правій руці один палець відрубаний, видно, на ньому була золота обручка. <…> На полі бою залишився 21 український воїн. Чотирьох полонених порубали шаблями. Це й дало потім право очевидцю тих подій Степану Обеременку написати на хресті над їхньою могилою: «Тут поховані українські козаки, по–звірячому закатовані більшовиками». Тіла вбитих наказали поскидати в канаву». Петро Юрченко розповів, що дід Прокопенко (Заєць) усупереч забороні, звіз волами тіла молодих вояків до церкви, де їх, замерзлих, поскладали в сарайчику. Потім на кладовищі викопали яму. Діди Вороний (Кудрян) і Василь Купич позастилали її шинелями і поклали на них побитих хлопців. «Посередині поклали того, який як одстрелювався з коліна, так убитий і змерзся, — згадував дід. — Поряд шапка валялася. Мені кажуть, бери. Але батько приказував, що з мертвих нічого брати не можна». Тоді ж діди насипали чималу могилу.
За словами Петра Юрченка, курган собі стояв, і ніхто на нього особливої уваги не звертав. Аж поки на Великдень 1929 року на могилі не з’явився дубовий хрест із написом, що тут поховані закатовані українські козаки. Усі, хто йшов ранком святити паску, бачили того хреста. Наступного дня пам’ятки вже не було. Від вишневих дерев, якими була обсаджена могила, позалишалися тільки пеньки. З часом і їх повикорчовували, курган зрівняли із землею і через по
ховання проклали широку стежку. Хтось доніс «куди треба», що хреста встановив столяр Степан Обеременко. 10 років Обеременко відбув за свій вчинок в одному з сибірських концтаборів, потім змучений повернувся у Літки. Тут його невдовзі й поховали.
На початку травня 1996 року на зборах Літківської «Просвіти» подружжя активістів Лідія й Василь Шусті запропонували відновити могилу вояків УНР. За словами Василя Шустя, наступного ранку кілька десятків людей з лопатами і заступами зібралися біля піщаного кар’єру. 85–річний Петро Михайлович Юрченко, свідок бою, який жив поряд, костуром вказав на місце поховання. Петро Костенко висипав туди перший з привезених шести кузовів землі. За ним Віктор Пилипенко зсипав зверху землю з двох тракторних причепів, Микола Попович — екскаватором, а люди — шанцевим інструментом підправили конус могили. Встановили хрест із металевих труб, виготовлений Віктором Терещенком із тим же написом, що був колись: «Тут поховані українські козаки, по–звірячому закатовані більшовиками». Могилу обклали дерном і огородили ланцюгами.
У 2000 році журналіст Володимир Чепур–Удайський видав брошуру, де описав літківські події 20–х років. Про них розповів йому Степан Пучок, політичний в’язень–воркутянин. Того ж року поновили насип кургану з допомогою київського архітектора Анатолія Цуркана.
Щороку в першу суботу лютого до Кургану їдуть готі з Броварів, Києва, їдуть громадські діячі, політики і небайдужі до історичної пам’яті українці, аби разом з літківцями вшанувати пам’ять полеглих українських вояків.
Лі́тківський бій 2 лютого 1918, за словами колишнього українського президента Віктора Ющенка, — «яскравий приклад героїчної поведінки нашої молоді часів української революції 1917 — 1921 років».
Є один цікавий малодосліджений епізод. У ранній творчості П. Тичини є вірш «Зразу ж за селом». Зважаючи на те, що рідний брат поета Євген на початку 20-х був благовісником-організатором УАПЦ в Літках, можемо припустити, що написана поезія під враженнями про Літківський бій:
Зразу ж за селом –
всіх їх розстріляли,
всіх пороздягали,
з мертвих насміхали,
били їм чолом.
Випала ж зима! –
Що тепер всім воля,
врізали вам поля,
в головах тополя,
а голів нема.
Як зчорніла ніч –
за селом світило,
з співами ходило,
берегло, кадило
безневинну січ.
Багато часу минуло відтоді, Україна здобула незалежність, але хто б міг подумати, що зараз ми знову зі зброєю в руках відстоюватимемо свою соборність. Ще кілька років тому ми не усвідомлювали глибинне значення слів «Слава Україні — Героям Слава», а тепер це гасло набуло нового змісту.
Наразі вже точно зрозуміло, кому ці слова адресовані, і ні в кого немає сумнівів, що ці герої — наші чоловіки-воїни, які зі зброєю в руках захищають східний кордон України, лікарі, які в мирний час повертають поранених із того світу, волонтери на плечах яких тримається наша армія. Тож у цей пам’ятний для України день ушануймо світлим спогадом тих, хто, не вагаючись ні на мить, віддав життя за нашу свободу!
Музиченко Н. І.